АНДРІЙ ЛЕШКО

"ВІДЬОМСЬКА НІЧ В ПОТЯГУ АБО ХИМЕРНА МІСТИФІКАЦІЯ"

 На цікаві зустрічі доля не обкрадала мене ніколи від самого дитинства. Нянько тягали мене на всі просвітян­ські з’їзди у нашій окрузі –  і не тільки. Вже й кепкували з них, мовляв, твій Андрійко, Фтанасю, твоя підхвостина. Я вдячний батькові, що знехтував тими закидами, через що світ українства став для мене рідним змалку, а в товаристві почувався, мов риба в воді.

            У пору життєвої зрілості спливає у пам’яті багато облич. І найвиразніше – поета Петра Скунця, що став, для мене каталізатором суспільної думки як у громадянській, і не тільки, так і в журналістиці та політиці зокрема. І хоч в ту пору  Скунць не став ще лауреатом Шевченківської премії, я був ледь схиблений на його віршах, не міг та й не хтів противитися його впливу на себе. Перед моїм зором стояла горда нескорена людина, готова мірятися із силою зла. Я щиро дивувався із того, звідки у цьому жилавому, але кволому тілі бралися сили на організацію крайового руху  і на іскрометні поезії, якими зачитувалася вся національно свідома Україна

            І не дивина. Його поезія часом підіймалася до піднебесних висот, була співзвучною поетам шістдесятникам, ставала гей би молитвою.

            Як не знайдеш – підірви на бунтівничім серці своїм, лише у ноги не кидайся їм. І далі: А смерть лиш там, де помирає труд.

            У Василя Стуса: І якщо тії мури підірвати не зможе динаміту єство бойове. Підкладіть мою душу знеможену, вона підірве…

             Десь із рік, а мо’ й більше я на пів ставки вів рубрику в редаговані Скунцем газеті "Карпатська Україна". Особа головного редактора, була загадковою для мене! Коли ми перед тим зазнайомилися  ближче на рухівських зібраннях, Скунць очолював крайову організацію РУХу, а я – районну на Перечинщині. Зустрічалися мало не щодня. Ужгород був геть розбещений всебічною увагою центру і провінції, поет досить пихато ставився до вихідців із села, якщо їх оточували наукові звання, праці, титули. За право увійти в середовище крайової еліти, треба було щось мати за душею хоча б із журналістики чи красного письма, міцні нерви і хоч крихітку здорового глузду – щоб з гумором і терпляче сприймати кпини на твою адресу.

             До дев’яностих років моє життя рухалося механічно. Хто зна, що б зі мною сталося, якби збайдужілого районного газетяра не підняла з колін  боротьба за незалежність України, знайомство з новими й цікавими людьми. Коли РУХ очолив Віктор Бедь, Скунць посідав в організації ключові позиції. За якусь півгодинку, десь на сходах міг скласти ухвалу зібрання. З втіхою згадую, як давав мені переглядати написане і приймав кілька моїх зауваг. А якщо редагував текст у газету і виправляв якусь фразу, вставляючи якесь нове слово чи кілька слів, то текст звучав глибше, цілком по новому.

            Однак, терплячість в обоймі характеру Петра майже не знаходила собі місця. Людяний і пихатий, через дрібницю міг динамітом вибухнути, до невпізнання ставав неприступним. Якщо ти хотів утриматися в середовищі того, майже богемного, товариства, мусив якомога глибше приховувати свої почуття. У бурхливому тогочасному житті такі дрібнички не бралися до уваги. Я не зважав і на те, що поет бувало, дер носа, мов польський "уродзонний" шляхтич. Хоч знав, що, як і я, він не з’явився на світ через золоті ворота. Скунць заслуговував і золотавий німб, і роги – усяким бував, тільки не байдужим.

            Досить швидко розвіялася празнична романтика від утворення незалежної держави. Порозбігалися в різні боки доріжки перших рухівців. Дехто опинився навіть по ту сторону барикад і, позбавлений внутрішніх спалахів сумління, став непримиренним ворогом України. Не здавалися тільки стійкі патріоти. Скунць із однодумцями, як могли, відвертали негативні явища в НРУ. Було приємно відчувати свою причетність до буремних історичних подій і людських доль. Лоскотала нерви небезпека, справжня чи примарна, ми далі прямували шляхом національного обов’язку. Він повернеться до народу тоді, коли разом із землею вистраждаємо і спокутуємо натворені гріхи й наруги, пустимо власну мозольну кервавицю й щиро вимолимо прощення в Господа. Може, тоді Бог зласкавиться над нами. Бо ж і я відчував якусь дивну вину, готову криком вирватися на волю. Та стримував страх, тим-то скрик протесту, гніву чи й розпачу притлумлював у собі. Це був якийсь моторошний внутрішній сказ.

            У нашому середовищі пояснювали падіння Радянського Союзу просто, занадто просто: СРСР пішов під тягарем своїх злочинів, ба й час його минув. Господь з’явив на два чуда – розпад імперії зла й утворення незалежної України. Ми вірили й віримо, що з’явиться і третє диво Всевишній – на черзі економічне піднесення молодої держави й поліпшення добробуту народу. Трійця ж. Розпад Союзу лише переорав між ними смугу недовір’я й страху, які пролягли між людьми. Все, що будували без Бога, розвалилося, руйнувалося. Щоб його якось стулити до купи – потрібна величенька віра, релігія, храми. Моральні рани, заподіяні атеїзмом, погано гояться, гниють. А винні не каються, не готові визнати свою вину. Економічна криза згущує духовну – і навпаки. Червоточина! Українська нація надто вразлива у багатьох місцях. Незалежність здобуто назавжди. Хто ж проповідує вороття назад, прагне громадянської війни.

            Ніхто в Європі не зрівняється з нами у варварстві: щодо нищення природи, нації, суспільства, праці – і самих себе. Чи не пора вже кінчати із самонавіюванням, мовляв, ми працьовиті, завзяті, ми – "най", "най". І скніти у власній дурості.

           У мене лінія така, що обрав я Кравчука. А за те, що срака гола, а за те що боса проклинаю Чорновола.

            Господи, ані поруху не робимо, щоб здаватись кращими.

            Економічна, політична й ідеологічна криза, загострення соціальних протиріч, корумпованість влади, приховане і явне знущання з людини та нехтування національних святинь, ідеалів – викликали обурення патріотів, передусім тих, котрі змагались за незалежність. Петро Скунць пристрасно батожив українську дійсність, облудність і лицемірство владців. Воює проти них з нечуваною силою Слова. Їдким гумором оголює і власну душу, тонко висміює і свої слабості.

            Зневірці, мабуть, тим і вбогі, що взимку вірять лиш зимі. А що проходять ні від кого, того збагнули вже й самі.

            І тих, що за роки більшовизму встигли спідліти. Ерудит в українській, російській і світовій літературі, Скунць не декларує свій патріотизм, на перший план висуває національні і вселюдські ідеали, інтереси людини і громадянина. Таке може дозволити собі людина міцного духу і непоказової любові до Вітчизни. Ось таким, на мою думку, і увійде в історію літератури.

zzz

            Про одну химерну й невигадану ніч, проведену зі Скунцем у поїзді, спробую викласти на папері.

            …День ані не позіхнув ще, тільки брався повіки стуляти, за вікном вагона тасувалася темрява, коли на залізничний дворець звідусіль наплила біла повінь світла. Розглядаючи крізь вікно збуджену юрбу пасажирів і проводжаючих, я не збагнув ту мить, коли потяг Київ-Ужгород рушив зі столичної станції і набрав розгін. Годинник показував близько сьомої ранньовесняного вечора. Одразу споночіло.

            Купе дев'ятого вагона займали Іван Бачинський, Віктор Ковач, Петро Скунць і я, автор цієї скромної оповідки. Через кілька хвилин до нас приєдналися з інших купе і вагонів майже стільки ж рухівців Закарпаття. Пригадую Івана Бегеша та Івана Мокрянина.

            Склали до купи всі припаси. Та столик виглядав вельми скромно, наїдки й напої не сперечалися між собою, як три доби тому, коли рушали в столицю з Ужгорода. За три дні гостювання Київ геть повивертав наші кишені – до самого споду. А так хотілося чимось догодити поету перед його п'ятдесятиріччям. У залі засідань фотокор "Літературної України" зазняв Скунця. І либонь, через мої козацькі вуса й сивину, запросив показувати й мене, бо сидів поряд. Згодом текстівка в газеті дещо зіпсувала настрій. Фотокор помилився й написав, що я відомий закарпатський художник. Від газетних ляпсусів жоден журналіст не застрахований.

            Дикий ринок аж захлинався від "прихватизації", це модне слово у всіх було на вустах. За погані харчі в Києві довелося платити втридорога. Та ще й повітря на з’їзді мовби намагнічене – вірус незлагоди насувався зсередини і зовні, якась прихована сила розламувала начебто монолітну організацію. Неймовірними зусиллями Чорновіл гасив пристрасті, та розбрат бовванів не за горами.

            На вулицях і в чергах тисячі нарікали, що їх скривдила Україна, забуваючи; хто при владі, той їх і кривдить. Найприкріше, що вірять в наклеп. Сприятливе підґрунтя для розквіту віри в новий більшовизм. Якщо людина живе в постійному дефіциті милосердя, добра, любові, зневажання гідності, знецінення моральних чеснот, вона, здебільшого, втрачає політичну орієнтацію, а заразом – і доброзичливість, логічність у висновках, делікатність, тоне у моральному багні.

        Настрій у купе, мов після комашні у бідного родича. Кожного десь пече, а згасити печію нічим. Худобна вечеря в купе навівала сум, розмова не клеїлась, шматок не йшов до рота, та й запити його не було чим як і підігріти апетит. Петро Скунць мало зважав на умовності, закликав до відвертої свободи, розкутості, його поетична скрипочка  не фальшувала ніколи. Не вдавав і праведника з ангельськими крильцями.

            Немає тяжчої неволі , аніж свободи пустота. Немає тяжчої … Зневіра об зорі палить цигарки, і я несу проблему звіра крізь дим ядучий і гіркий.

            Вкради мене від правди тої, у правду квітів проведи, аби себе я не роздвоїв на крик вогню і плин води.

            Ми ізгої своєї нації, як не воєн, то радіації. Ти це знаєш і знаєш те, що не дуже надійний мир, де повія жде, а за нею і час-рекетир.

            Та чи суджено знати нам, що дається в останній раз Україна своїм синам: і Карпати, й Дніпро, й Тарас.

            Він спокійно збиткувався з нас та й із самого себе. На вибрики цього непересічного таланту не реагували, нарікати на нього у повсякденному житті було б грішно, блюзнірством. Та ці клини все ж не додали ні розважливості, ані спокою. У світі випадає така хвилина, коли мовлене в зурочений час Слово – неодмінно здійснюється. Помста духів минувшини й сьогодення може бути жахливою і непередбачливою. Життя минає у страху, розгубленості, нещастях. Невже отак просто минає мрія про справедливість на своїй  і не своїй землі. Деколи й поет не стає оракулом, видаючи бажане за реальність. Коли вбивство у Львові пісняра й композитора Білозіра написав:

            Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті помолюсь – і за тебе повстану, як син. І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті перейшов в Українці останній русин. Україно моя, молода й безголова, ти по шию загрузла в зросійщений муст (гноївка). З автоматом російським рушаю до Львова, як брати-галичани ходили у Хуст.

            За інтелектом стоїть совість, зрідка – терпіння, Скунць відомий мені у кількох іпостасях. І як небожитель, і як простий смертний, котрому ніщо в житті не чуже Як небожитель, він час від часу увиразнював мене. Як ужгородський простолюдин – відпихав від себе. Кому б це сподобалось й не боліло, – скажіть! Але я терпів, не нарікав. При цьому Петро запанібрата ставився до Івана Мокрянина, не кажучи вже про Василя Вароді. Поета Михайла Ряшка у цій компанії відверто принижували. В газеті "Карпатська Україна" до Михайла ставилися ще зверхніше, ніж до мене – селюка без бучного імені.

zzz

            Багато тем було перелопачено у купе київського потягу тієї безумної ночі. Зійшлися в одному: на що Україна слабувала в минулому, те ж саме доймає нас і сьогодні. Як пише Петро Часто: Ми наївно пробуємо залишити собі день, свято, радість життя, а ніч, будень смуток, смерть категорично пробуємо заборонити, відділивши світло від темряви винних від невинних, ворогів від друзів. – Забуваючи, що в житті це нереально. Поруч сусідяться таки і напівтони, біле й чорне – і ще щось між ними. Якось мимохідь почали вторгатися в прозаїчне тему, бо політика вже усім оскому набила – в царину практичного життя. Я  констатував: не можу збагнути чому доля одному за малюсінькі зусилля платить повними пригорщами, а комусь за титанічну працю, уділяє крихтину. Гойно тільки стражданням обдаровує; звісно, я не мав на увазі себе.

            Натякаючи а холод, що огортав не тільки тіло, а й душу, я воркотав, що завтра над ранок із запізненням дістанусь Перечина. Українська залізниця ані тоді, ані тепер не страждала на німецьку пунктуальність. електричка з Ужгороду на Перечин, коли дістанемося крайового центру, – лем хвостовими вогнями мигне на прощання так бувало вже не раз. От чалапай розкислими вулицями до обійстя.

            – Шкарпетки уже намочив, київською шлюпавицею…

            – Висуши! – Здобувся на слово Петро. – А бурчати іди в тамбур. Ех! Перевелося козацьке лицарство, в нікчемних потомках опришківська завзятість зійшла на пси

            Щоб не патякати, мов субтильна дівка, розмахуючи червоним полотнищем перед очима знавіснілого бичка, я заглибився в себе, вмовк згадуючи відкритий урок у селі Люта, що на Березнянщині. Після уроку гуртом подалися в чайну обідати. В одному з кутків зали столи позсували до купи. Довкруж порозсідалися чоловіки-лісоруби – із відкритим уроком співпав день зарплати. За сидячими чоловіками стояли жінки. Зарплати уже теплилися в кестеманчатах (хустинах), сховані у найнадійніше місце – глибоко між високими грудьми. Чужій руці туди зась! А якщо б котрась заблудила, її власник міг опинитися на підлозі з діркою між ребер від гострого бічкаша. Директор школи навмисне підкреслив, що хмільні лісоруби, бувало, губили всю зарплату з потаємних кишень. Та жодного разу директор не пам’ятає випадку, щоб зарплату спропастила невідь-куди берегиня домашнього вогнища. Хоч жінки нерідко пили нарівні зі своїми ґаздами.

            – Куме Петре! Ану лем моїй уже налийте штамперлик. Свою ви вже вдруге вгощаєте. – Випивши  півпогара (а інша – й цілий), кума закусувала. Вареною й печеною солониною, ковбасою, смаженою на соняшниковій олії замороженою рибою, сиром, хлібом, капустою квашеною і хоч-зна ще чим. Масні руки витирали в шурци – кухонні фартушки, чоловіки мали для витирання просмолені в лісі ногавиці або ж власне волосся…

            Учителі розсілися обідати в маленькій гостьовій залі, я сів біля дверей, аби чути й бачити, що твориться за столом лісорубів. У другій половині п’ятдесятих матюкання ще тільки прокладало собі шлях до села, матюкати ще в нас соромилися. Але сороміцькі розмови за столом велися не лише натяками. На мій подив тон задавали якраз жінки. Негідниці хизувалися перед чоловіками непристойним вихилянням стегон, руками, крутили навсібіч очима, пускаючи комусь бісики, і це навперейми, одна за одною, не міркуючи видять їх чи чують і що в неділю треба буде каятися перед сповідником в церкві. До моїх вух долітали вуличні слова, яких я ще не чув, і ніхто не встидався, не мав собі це за щось виняткове, і що смішило – чомусь не виходило бридко, а напрочуд природно, безшабашно.

            Незбагненний дух безсоромництва долинув у коломийкових наспівах як жінок, так і чоловіків . Може б я дізнався чогось такого, аж слинка потекла б з рота; та вчительки поклали край цій виставі імпровізованому фестивалю безсоромного коломийкарства. попросили офіціантку зачинити двері, а нас присоромили зауваженням: "Чого вуха, мов верші розвісили, шановні колеги?" На жаль. Почався наш обід, пішли тости, коротенькі промови, загалом опинилися знову там, звідки починали – продовжували обговорювати відкритий урок.

            Ось ці самі пісні й співала наша компанія у купе.

            Горі селом , долу селом сама йду сама йду, сама йду, Несу хлопцям хамайду, хамайду, хамайду. Як не знайду хамайду, хамайду, хамайду, пуйду звором на Майду ( де тота Майда, я ні сном, ні духом не відав). Лем ти неси хамайду, я вже її сама знайду. – Відповідали чоловіки.

Ой дівчино, дівчинонько, яка ти мізерна, Дала бись – ся подригати за чотири зерна… –  Хоч я й дещо занотував собі із Лютої, але пам’ять зрадлива, не все мені повернула, що я до неї клав. Та я й сам не знаю, що я чув у Лютій. Можна було б порадитись із колишнім моїм шефом із газети "Орбіта-логос" паном Ільком Ільницьким, та якось не випала нагода. А Ілля Іванович сипав тими "лютянками" мов із рукава, певно знався і на сороміцьких коломийках.

            Рекрутську коломийку – Бодай вам, панове пси матір дримбами, Же ви –ня младого на войну забрали, – очевидно, я вчув у рідному селі, Перечині. А цю безсоромницю, мабуть, у Порошкові на Перечинщині: Не стуй, не стуй коло струба, Бо достоїш – будеш груба. Не поможе кабат рясный, Як ся найде хлопець красний.

            Я відповідав за явку делегатів із села Порошкова на районну комсомольську конференцію і цілком випадково, з метою повечеряти потрапив у корчму, де, як з’ясувалося, уже третій день гостювали найпоштивіші сільські ґазди; їли тут і спали, один навіть мав у кошику цілу майстерню з інструментом, щоб класти покрівлю із дранки ( шингли). Вочевидь, це й було триденне обмивання даху, щоб, хорони Боже, не розвалився. Як на Турянщині, так і на Ужанщині брак у роботі звикли оцінювати словацькою примовкою: Дюрі, тримай мури, а я йду до пенензи… Цікавість етнографів може викликати не тільки спання в корчмі, а й набір закусок: печена тут же у печі картопля, квашена капуста, соняшникова олія, цибуля, часник, у воль профспілкового масла – гірчиці та грінго – так у нас тоді величали оселедця.

            Мокрянин, Бегеш, Бачинський і я співали коломийки, здавалось, цілком піано, але провідник був іншої думки, кілька разів приходив застерігати нашу веселу компанію. Тоді переходили на політику.

            – Скажіть, а хто з нас серйозно й послідовно заглядав у душу простої людини? З Верховини, глибинки. Боїться вона чи радіє? Куца душа чи розлога, як полонини, зла чи добра, правдива чи фальшива? Ніхто! Ми зрідка зустрічаємося з людьми. А при зустрічах – чи щирі вони з нами?

            – Пуд солі треба з’їсти, щоб…

            – А може, душа їхня тільки перед нами себе видає за невинну, а насправді – там нечистий з рогами.

            –  Бо й душа – гноївка здатна на зовнішнє перевтілення в ангела, херувима чи серафима.

            – А так, так… Споконвіку так. Селянин один для розмови з Господом, інший із кумом, ще інший, коли приходимо ми спілкуватися, допитливі агітатори.

            – Людину визначають за її поступками. Хоч і втому вона може грати будь яку роль, щоб показати себе з кращого боку.

            – Отже, душа народна для нас темний ліс. Ще Гнат Хоткевич казав. Хоч цей письменник у цьому лісі орієнтувався прекрасно.

            – Як живуть чи прикидаються – ми не знаємо. Сліпі! Як кошенята. Як відгукуються  їхні душі на наш підхід? На Україну! Але ж саме вони вберегли чистоту рідної мови від асиміляції.

            – Селянин замкнутий, як коло, бо і його робота, як коло – кінця краю їй не видно.

            – На тому поставимо крапку, – підсумував Скунць. – Хто як може, треба працювати. Як просвітяни у тридцятих ….

            – Чорт побери, – вибухну Скунць. – Дотепер завжди вміли щось приберегти на шлях додому. Як би закляв. – Та ми воліли відмовчуватися, таки нічого не приберегли на зворотну мандрівку потягом. Їхати ще та їхати. Ми ж не пожежники, котрі здатні вилежуватися на одному боці зо 25 годин на добу!?

            – Так рушить хтось чи ні!  Високородного бармена з-під боку гуцулочки верховинської …Мені  накажете чи… – Ми ж тільки сопіли

            – Дарма й ноги збивати, – зважився Бегеш. – Комерційну пару не розлучить опівночі і потрійна ціна.

            – Дома… почав було Мокрянин.

            – Знаю! Дома ти пан над панами. Без черги бочку пива дістанеш. Коршів слив’янки зженеш. Бачинський цю пару теж не розлучить. Йому самому пару знайти, треба, щоб паруватися. Віктор?.. Коцка б’є на Андрія!

            Так і знав. Не треба було язик розпускати, як билень на ціпові. Мав нещастя похвалитися Петрові, як у Івано-Франківську під виглядом чеського туриста майже над ранок використав радянських мільйонів і дістав для товариства кілька плящин. Одну довелося залишити за послуги – як митний збір. Слова поета прозвучали, мов присуд долі. Хіба потягатися з ним, як конотопська відьма з міжгірським відьмаком. Та за таку марничку чи й варто сперечатися.

            І щоб відтягнути початок мандрівки до вагона-ресторану, як той плавець, що задиханий винирнув із колобані, щоб набрати повні легені повітря проспівав вуличну пісню Йосипа Варґи з Перечина, вельми колоритної особи, про котру мушу десь розповісти ширше. Апаратник ( рутив коліщата на машинах, – казали в Перечині) фірми "Бантлін", працював за змінним графіком. Коли об одинадцятій ночі простував додому, щоразу не минав ні разу корчми Гонайзера, де цілодобово розливали що треба. Собачка Норка вірно чекала кінця його гостини, за що винагороджувалася шматком ковбаси, чи шкуринки чи ще якимось лакомством. Та найцікавішим видавався фінал, коли опівночі Варґа будив Вулшаву, і вся вулиця мусила слухати пісеньку: Стрітив чирч бабу на леду. Каже, бабо, давай спереду! Баба чирця щиро просить: "Дякую-ти, чирче, за твою доброту, Же-сь за-ня не забив, За бідну сироту." Початок іншої, на жаль і превеликий, вивітрився із моєї пам’яті, однак, закінчення пікантне промовляє само за себе: Гірким було сніданнячко, Не було що їсти, Виліз гуцул на гуцулку, Не міг з неї злізти.

            Коли моя дружина прочитала ці гарнесенькі слова, то ахнула! Не помагали й мої виправдовування, що таким є життя –Варґа ж виспівував ці слова упродовж кількасот метрового кривляння вулицею, виспівував виразно, не поспішаючи, отже піввулшави це чуло. То чому не смію заспівати його любу пісню, на папері, аби згадати старенького нашого сусіду, мого гарного дідуся Йосипа ( хоч дідом мені й не був, та це не має значення) – правда для поминальної пісня не годиться. За те Варґа так любив природу, що ніколи нічого ні в лісі, ні на річці не насмітив – свою піпу із попелом вибивав у долоню і викидав у зарослий рот: багов жував.

            Мила моя, дружино! Як що народ не соромиться і пікантної власної творчості, він живе, неодмінно виживе у цьому грішному наскрізь морі суєти, неправди і брехні.

zzz

            Рішившись таки на подвиг нічний я прощально спитав у Петра: – Що ж ти втнеш такого астрального, магічного, щоб надати мені снаги до походу за амуніцією і хлібом-сіллю?

            – Принеси, тоді й поговоримо. І по паузі. – Так і бути, знай, вистрілю із кривої люфи, потяг звихнеться на Ужоцький перевал, будеш на ліжку на три години раніше. – Спокуслива обіцянка. Петро ж хвалився, мовби це йому за марничку. У Міжгір’ї всі хлопці влітку родяться характерниками, здатні хмари розганяти і тп. Вперше цей Поет постав переді мною в іпостасі новій: Мольфера, доброго чарівника. Тільки не подумайте Щезника – щез би від нас хрещений! У дикі урвини його, де тільки гаддя кублиться  і щури гризуться.

            Саме тоді якраз остаточно я переконався, що все, дане тобі мойрами при народженні з тобою: і мудрість, і дурість, і довірливість. Бо відколи Хрущов усуспільнив всіх корів, відьми набули статус безробітних. Тепер свої партійні з’їзди проводять тільки на Лисій горі у Києві, де й розташована, як інформував востаннє Павло Загребельний, відьомська штаб-квартира.

            Хилитаючись на стиках шин, мов церковний дзвін і лаючи на чим світ фіглярську затію з відьомським присмаком поета, без крапелиночки на успіх, знічено брів я проходами вагонів.  Як і слід було сподіватись, мої обіцянки – півцарства за пляшку – не пом’якшили серця відданиці-офіціантки, з чим прийшов – з тим і вертався несучи на собі ярличок гуцулочки у вигляді вухатого осла. Час від часу сходив на перон спробувати щастя  десь у пристанційному буфеті, та провідник не ручався, що поїзд не рушить ,а мене не влаштовував біг хто-зна на яку дистанцію по пересіченій місцевості між шпалами.

            Був у мене ще один вихід із патового стану. Можна було знайти решту делегатів рухівського з’їзду із Хущини та Рахівщини. Вони певно мали щось про запас. Та якраз із "східняками" ми були не в ладах. Вони твердо стояли до краєвого в опозиції. На тій підставі, в основному, що столицею Карпатської України  свого часу був Хуст, тож домагалися аби перенести осідок краєвої ради РУХу в Хуст. Ні, до них іти знімати капелюха за плящиною вина ніяк не ялося, мабуть, і Скунць не схвалив би таку ініціативу.

            Не сподіваючись на розважливість поета, клянучи себе, бо й справді: навіщо мені чужу біду, коли й своєї позбутися годі. Я ледве доплентався до свого купе. Хоч довкруж шастала сила пасажирів, я відчував себе нещасним і самітнім  серед цієї маси людей: адже кожен сам приходить на цей світ, й самісінький змушений іти з нього.

            Прибравши відстороненого вигляду, зайшов в купе. А тут – і … плач, і крик, і сміх, словом гармидер.

            – Веселеньке в нас життя починається. – Почав я казкувати, та Скунць не забув, куди й для чого мене виряджала чесна громада.

            – Не заговорюй зуби, – кинув мені докірливо. – Не дістав, га, Андрію! – я тільки руками розвів на знак безпомічності, не смів і слова вимовити на своє оправдання. Під поверхнею нашого життя таїться багато несподіваного, незбагненного, темного й світлого. Ніби потьмарення накотило на мене якесь, ніколи не очікував, що не зможу добутися на слово в простій ситуації, кип’ятився, але не видавав збудження, тримав себе в руках.

            – А в нас, бач, яка бридня, – глумливо мовив поет. _Ситуація не з простих, – і головою кинув на постать біловолосої жінки, що скулилася на сидінні. – Треба рятувати даму. Якісь паскудники хотіли знасилувати її. – У екстремальних ситуаціях Петро ставав самим собою, проявлялася цілісність його натури. – А ви не скімліть там. І так соромно за нас, мужчин. Гайда на верхню полицю. Ми вас красненько прикриємо своїм лахміттям, так що жоден шоферюга не знайде. А ми тут порадимося, як бути. – Як би нас заскочили зненацька розпасійовані молодики з її вагона, мали б гарненький скандалисько.

            В очах Скунця палахкотіла злість, та він стримував себе, мовби якісь чарунки випив. – жартував. Скулена на полиці дама не першої молодості, та все ж напрочуд зваблива, нарешті, заспокоїлася, може й заснула від пережитого. Зиркнувши на молодших колег, я завважив навмисне приховувані грайливо-зухвалі вогники в їх очах: "Як файно було б погрітися між колін нашої чарівної гості". Про жадобу помсти нахальній шоферні і натяку не  було. Скажіть, хто єсть на світі, щоб був без гріха. Скунць же повівся, як справжній аристократ духа, укотре переконавши мене, що глибока шляхетність не появляється на світ у царських палатах, здебільшого, шляхетність народжується в бідняцькій хатині. Адже й наш Спаситель  Христос побачив світ у вівчарській яскині …

            Ковач і Скунць сиділи за столиком, мовби нічого не трапилося, Бачинський заснув на верхній полиці, навпроти дами, решта розбрелася по своїх купе – як тільки з’явилась зваблива молодичка, а я повернувся ні з чим, усі зрозуміли – гостинкам кінець, не передбачається по штату.

            Аж тепер до мене дійшло, що потенціальних "гвалтівників" я вже зустрічав. Знетямлені від люті молодики, шастаючи по купе вагонів і в проходах допитувались про якусь жіночку, що несподівано зникла: "Аби з нею щось не трапилось", бідкалися начебто молодики. Я порадив звернутись до поїзної міліції. От се вони, либонь і є героями дамського переполоху. Безплідна метушня вивітрила з їх голів хмільне шумовиння і бажання негайно паруватися охолодивши біганиною невситиму жагу плоті.

            -Овва, – хмикнув поет. – Якщо досі не охололи, я зупиню їх такими чарами, що назавше відіб’ю бажання грішні. Це – по мені. В суцільній зелені поля я одразу виділяю чотирипелюсткову команицю. Якщо навіжені завітають до нас, скажемо: "У купе недужий на грип, найзаразливіша форма. Вже якось мусимо терпіти, призвичаюватися – не покинеш товариша в біді. Ти, Вікторе, – до Ковача, – збігай до провідника, перенесеш речі неспокійної гості. Ковач умить повернувся з речами дами. Напускаючи на себе поважний вигляд, Віктор поскаржився, мовляв, провідники нуждалися в чарці, та не діждалися. – І почав влаштовуватися на нічліг. Це ще не все. Через отцю красуню хтось із нас має піти на її місце спати. До тих, скажемо м’яко, надто жвавих хлопців.

            Я ніколи не міг збагнути, чому доля така упереджена до мене. кому не щастить зранку, у того все так буде доостанку. Мені дістався найкоротший патичок сірника.

            -Іди, благословляю на переселення. До завтра! Крива люфа не вистрілить. Хай спочиває у схованці. Стрільби на бороду чаклунство не визнає, не подіє - тільки за щиру плату. –Хочте вірте, хочте – ні, але Скунць – мольфер помилився. Йому таки прийшлося виймати із схрону притаєний кріс.

            Я ще якийсь час марудився, тягнув, длявся, та … Навряд чи є в світі дивніший і кращий край, як наша Верховина, - міркував собі, прошкуючи до нового місця нічлігу. – Тільки Богом забута; небіщик вуйко Мирон дуже любив повторювати, ож Христос руками махнув на нашу землю, ще й палицю на неї верг. А нянько, бувало, додавали6 "Пекла вистачить не тільки для нас. Пекла в Карпатах більше, ніж на самому черені землі."

- Стара наша земля. Тут уже нічого нового не відбувається, а все зло повторюється.

        - Збаламучений народ не скоро позбавиться кривди, злиднів. Як же він. упосліджений віками, може отак зопалу прозріти, царство на землі небесне створити. Неволя підрізала нам крила, на самісіньке дно сповзли. З глибоченної ями ніяка Верховна Рада нас не витягне. Може, батько нації щойно десь народжується. Хоч і претендує на цю роль Ткаченко. Його сакраментальне "Нє нада", кого хоч відштовхне. А втім, темного і "Нє нада" може влаштувати – обіцянка – цяцька, а дурному – радість.

          - Ось як на щось подібне реагує Скунць:

         А смерекам байдуже. В темну думу вкутались. Звідки ж це калинонька забрела сюди? А мороз калиноньці кісточки виламує, щоб нікого ваблячий кетяг не зігрів.

            Суспільство наше досі не спромоглося покликати до влади потрібних людям і Україні діячів. При владі авантюристи, пройдисвіти.

            Журналіст із США Петро Часто вважає: Якщо ми насичуємо світ злом, то зло нікуди не зникає. Якщо не до нас, то до наших нащадків наших – аж до сьомого коліна – обов’язково може повернутися, оскільки весь час десь у космосі кружляє. Якби не згинули за Вкраїну ті, в лісах, вочевидь, ми стали б зовсім поганцями. Бо ж були січовики Карпатської України, були ж уповці, з іншого тіста, ніж ми, зліплені, кращі за нас до загину чесно несли свій хрест. Та мертвим набагато безпечніше вірити, як живим. Тож мушу бути прискіпливим до своєї, сповідаючись перед самим собою і громадою, пройнятися ненавистю до фальші. Хоч я і сам учитель, не переставатиму нагадувати: Доки квіти на камені не проростуть, поки вчитель не працюватиме за покликанням. Темноту, неуцтво, байдужість, легковажність до власної долі лікує тільки правда життя, ідеї патріотизму. Шукати себе в уламках вчорашньої духовності немає смислу. Там ідея дорожчою була за життя, там обіцяли народу усе віддати, але не поспішали це робити. У сталінській державі жити українцем було непрактично, соромно, страшно, смертельно небезпечно. У більшовицькій душі не вистачало місця для України. Діяли так, щоб не було голодних, але й щоб заможних не було, тим-то прохачеві ніколи не давали всього, чого той просив. Жовтень, виявився антиісторичною гримасою, там сто грамів горілки коштував дорожче від сто грамів крові донорської. Комуністи радше земну кулю пустять під укіс, ніж зречуться своїх вождів і їх утопічної маячні.

            Всупереч здоровому глузду, на мій превеликий подив цей вечір химерного потягу ще не скінчився. Хоч чом так сталося, пеленою незнання і темряви вкрите від мене. Перенесу це на медитацію Скунця, котрий умів насолоджуватися сповна почуттям свободи…

            Із провідником сусіднього вагона Ковач полагодив усі формальності за "троячку", попередив мене, щоб я щось не дав у лапу, дуже змастимо. Тож без зайвого спротиву чи допитів мене припроваджено в нове купе, однак шоферів там не застав. Коли повернулися кривдники молодички з Києва, я вже бачив першу нічницю, і досить бравурну, слід зазначити. Ще халамидники ходили на перемови з провідником, після чого безцеремонно розтермосили мене , аби пояснити, що амбіційна дамочка, не зрозуміла їх жарту, зникла, мов інопланетянка. Вочевидь, встигли змиритися із пропажею і невдалим залицянням.

        - Ні сном ні духом не відаємо, чого це на нас вона зло взяла! – А я мовчав, хоч бачив їх замішання.

Шофери приватної автоколони з Прикарпаття їздили до Дніпропетровська (вони називали це місто Січеславом), де застряг їх друг із поламаним двигуном на "КАМАЗі". Полагодивши що треба і швидше, ніж передбачали, полишивши водія на ваговозі, щоб виконав замовлення вони добирались додому. Десь о четвертій над ранок вони залишать потяг. А доти… і почали розкладати на столику закуску. Чого тільки там не було: і варене, і солене: сало, солтисон, кров’янка, домашня ковбаса, смажене в тісті і без – усе, що виготовляють із заколеного кабана. Це ж не київські котлети, і без ярлика було видно, що лежали з минулого тижня.

- Присядьте до нас, - щиро припрошували, - хіба годиться козакам везти додому непочату українську з перцем і запіканку господинь наших.

            Хоч мене роздирали сумніви, я радо погодився на розлучення із дев’ятим вагоном, хтів усамітнитись і заснути як слід. А тут нова гостина. Хлопці до вже файно заквашеного захтіли додати ще хмелю, аби влігся на добре підготовлений ґрунт.

            - Хлопці! – прорік я трагічним голосом, без натяку на фальш. – Я майже не п’ю, хіба малюсіньку чарупину, чисто символічно. За ваше здоров’я і щедрість. У сусідньому вагоні їде на Ужгород поет Скунць, Петро. Якщо вмовите його розділити отсю справді царську трапезу…  

            - Як ви сказали? Скунць… Та ж ми знаємо поета й вельми шануємо його. Чули його виступ у Львові – великий чоловік! – Я знав, у Галичині Скунця носили мало не на руках.  

             Це ж була знахідка ласкавої долі, на яку я так налаштований був нарікати. А вона й цього разу не відвернулася від мене в скрутну хвилину. Та одразу здаватись на ласку шоферні.

            - Не знаю… чи вмовимо… спить уже… чи захоче йти на випадкове знайомство й частування. Але ходімо.

           Петро вже дрімав, коли ми постукали в двері, вийшов заспаний. Накочувалася ностальгія. Щоб не дати засліпити його, я випалив: - Пане Петре. То – марничка мовби, та от хлопці від щирого серця просять якби були з дружинами, батьками, просили б ще шанобливіше… мов на весілля. Зиркнувши на мене, як на змовника, поет одразу докумекав що й до чого. Витримавши паузу й наговоривши всього, що в таких випадках кажуть, Скунць,

зрештою, "дав умовити себе" на майже слізні прохання шоферів – світів. Зробив їм честь. Коли ж сідав за накритий столик, прибрав відстороненого вигляду, мовби незацікавлений у гостині, господарям довелося припрошувати поета вже й за столиком…

Піднімали тости за незалежність, за Рух, за шоферську пеську роботу і… за поетів, яких "знає вся Україна. І любить." Серед цих шоферів майже ґвалтівників, Скунць відчував себе своїм, був їх незаперечним кумиром, втіленням лагідності й доброти. Я хоч і сидів ближче до вікна, бо вже влігся був на нижній полиці, не мав і десятої долі такої уваги, що поет. Наближалися масниці, та ніхто не заважав на великий піст. Кажуть, подорожуючим церква дозволяє більше, ніж християнам удома.

Сліпучо-біле світло під стелею і по боках купе затремтіло й пригасло до бузкового, наші обличчя ледь вирізнялися на його тлі. Обранець богів, як називали поетів у стародавній Елладі, увійшов у раж, вимальовував політичну ситуацію, вже тоді відстоюючи думку, що тим хто жив і працював за тоталітаризму більшовиків, не можна давати влади – вони або співпрацювали або ж допомагали владі тій:

У нас у моді тепер каяття, але хто і кому відповість за той рік; коли мати дитя в божевіллі голодному їсть.

…Через кілька літ я знову їхав на з’їзд Руху в Київ. Сусідом по купе був співголова Руху нашого краю, науковець. Мало не цілісіньку ніч він сповідався мені. Як викликало його КДБ в Москву, рекомендувало писати статті проти українських буржуазних націоналістів. І що мав чинити? Писав. Чорним квачем мастив борців за незалежність України. Та не в тім заковика, що писав - багато нас писало тоді – мус великий пан. Зізнаюсь, я також, пристосувався, писав часом "за більшовиків" і … нічого "проти". Ляк стримував мене, страх перед велетенським колесом державної машини, устократ потужнішим за млинове. Мов комашинку воно роздавило б мене, як батька і мільйони українців. Але я ніколи не крився зі своєю бідою. Не хвалився, мовби і я "орав українську ниву", як Карпатські січовики чи, уповці, що "без надії сподівались на визволення, наближали його своєю сміливістю, зрештою, кров’ю платили за державу. Яку маємо, якої не шануємо. Переді мною завше образ батька, сибірського страждальця, кості якого, може, й не поховані за християнським звичаєм ї обрядом, біліють десь сибірській тайзі перед Байкалом. А час, на який нарікав науковець від руху, був невимовно жорстоким. Твої доби поетична збірка не вийшла б, якби не починалася віршем про Леніна рідного чи Сталіна - великого.

Заковинка в тім, що той самий науковець ось уже кілька років пише в одну з обласних тижневиків про свій героїзм: як він сміливо й уміло боровся проти більшовизму, ходячи, мов по лезу бритви. Може, хтось і вірить тому лицемірству, фарисейству "національного героя" – все в нього виходить навиворіт, близько до надуманої ситуації. Двуликий Янус, лукавий, нещирий – ніколи не покається, використовуючи і цвіль історії на свою користь. Влесливий слизько. Ніхто не наважується прямо вкоськати самозвеличеного героя – уїдливо,  дошкульно. Що правда – то правда, на таке треба мати вдачу, неймовірний політичний кульбід виконати. У мене чомусь ворухнувся жаль до того слабака, я відвернувся від його смердючого страху перед можливим викриттям. З партії вийшло багацько, та не з усіх вийшла партія…

Тимчасом Петро, жак-простак, бавив компанію шоферів, які вже каялися, що так негречно повелися із столичною дамою.      

- Простіть нам, батьку, - горнулися до мене, цілуючи руки. – Біс поплутав, та й наче вона не заперечувала… очі світилися як у кішки в березні. – Я визнавав, що, вочевидь, біс хітті зійшов на них. Але ж я не піп і не дяк, щоб. Та вони так вимолювали прощення, що я мусив зглянутися, взявши на себе роль священика.    

            Вечір спогадів, химерної ночі у потягу продовжувався. Я із виправданим натхненням виголосив спершу баладу Володимира Сосюри "Любіть Україну", відтак – ліричну "Коли поїзд у даль прогуркоче"… Оплесками зустріли хлопці уривок балади Расула Гамзатова про старого поета і молоду жінку: И когда увидят вся воочью, Что конца мой близится черёд, Может быть меня однажды ночью, Молодая женщина спасёт.

            Якщо моя декламація напустила на всіх ліричну зажуру, Скунць змусив усіх нас посміятися, поставитися до столика трохи уважніше, шанобливіше, поцінувати те, що маємо.

            Хильнімо й ми, брати-поети! Ачей віддати гроші вдасться, лише черкнімо у газети, що захмеліли від щастя. Бо в нас і рівність, і достаток! Збратались мудрий і бездумний, розумний п’є – щоб дурнем стати, і дурень  п’є, бо п’є розумний.

            На святвечір до живих приходять усі живі родичі. Їх зустрічали обмиті свяченою водою ворота, двері хатні і стайничі, навіть до – пелевні. Згадували, як хто проводив Різдво Христове. До батьківської хати на Святвечір ходили родиною. спершу до бабки Варвари, а згодом – до тітки Марії, там жила вона самітньо. Навіть у найжорстокіші часи переслідувань, коли ще батько щось черкали із Сибіру, не боялися ходити на коляду, різдв’яні звичаї, весело збирали ліскові горіхи на долівці, вкритій соломою. У мама рідко вносили солому на долівку, та дідух завше стояв на покутті горіхи ж не розкидували, бо хто б мамі їх назбирав. У тітки Марії вони росли на схилах городу Різдвяні і Великодні  для мене, зневіреного , були віддушиною у підневільному житті, тут теплилася радість, може,  напластовувався протест проти більшовицької рутини помпезних державних свят, проти руйнування віковічного, часом трудного, на праздники – веселого побуту пращурів, вагомої частки української культури. Збираючи горішки у тітки Марії, ми виглядали мовби першими християнськими неофітами, безоглядно вірячи, що цієї ночі у Віфлеємській яскині народився наш Спаситель. Дивно, однак, зі цими найвеличнішими празниками у мене з властями ніколи не виникало тертя навіть тоді коли я директорував упродовж п’ятнадцять літ в Ужку.

            Нас запросили на Великдень приїхати до господарів купе. Петро охоче прийняв це запрошення, навіть адреси писали, та я не зберіг. Шофери, діставши заохочення нашими оповідками, й самі почали жартувати, маючи напохваті галицько-польські сміховинки.

            Якась львівська міщанка, що дерла пір’я з гусей, ховала чоловіка, а той на сьому світі лупив із коней шкіри. Просуваючись за похоронною процесією, дружина голосила: "Ой Владзю муй, Владзю. Як нам було добже удвох: ти собі залупив, а я собі задерла – і то нам якось ішло. А ти мене тепер покинув" Або самітна пані хоче здати задню кімнату. Написала від руки і наліплює на огорожу оголошення. А за нею зграя дітвори посувається, питаючи6 "Пані, про кого пшедні кімната? Про мужа." Діти ж хихочуть, зо ззаду на сукні прилип папірець із написом: "Задня кімната до вінайму."  Або як спритно рекламував свій товар вірменин у новому районі Львова: "Дєньги єсть – сери – бери, дєнєг нєт – сери назад."Зовсім розперезалися з коломийками.

           Сорові тріски гіркий дим. Любила бим-ся-нема з ким.

            Через хижу, через хату ішла дівка по шалату. Ще шалата нарвала – на пень пеньку роздерла…

            Або коломийка десь із гуцульщини чи бойківщини.

Коби в мене тото було, що у молодиці, носив бим-го на долоні, не коло гузиці!

Потім наче хто мару напустив на нас. Співали все, що тільки зароїлося в голові не зовсім свіжій: Гімн колишнього Союзу, і провідник приходив заспокоювати нас – тож мусив вихилити за те, що баба цицьки дала нерушимому – чарчину. Припав до дяки і експромт Драй-Хмари: Хто революцією назвати посмів Менструацію червоних прапорів. Декламували, шо тільки спадало на душу. Василя Симоненка: Як не крути, на одне виходить, слід би кожному давно зазубрить: можна простромити мозок, що на думку народить, думки ж не вбить! – І далі: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих. Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров пульсує і гуде! Україно, поки жити буду, доти відкриватиму тебе. Адже вічна мудрість простої людини в паляниці живе.

Читали Євгена Маланюка – "імператора залізних строф", чиїм "стилетом був… стилос, а стилосом – стилет, що вважав себе сином свого народу, хоч і відвічного сліпця, каліки і раба" – суворий присуд великого поета.

Десь за північ ми підвечіркували із водіями, мов на хрестинах чи на храмове свято. І це стало ще одним доказом того, що хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Я виправдав себе перед Скунцем, котрий дістав змогу продекламувати вірш, який мені дужу подобається, надрукований в малесенькій збірці "Колись я був на світі Травнем".

 На цій Землі, де вперше я любив, де мав я долю добру, хоч і вбогу, я був щасливим, нікого я не вбив, та ще й мене не вбили, слава Богу. На цій Землі, де всі клянуть усіх, де ходить бидло з синіми очима, я право мав на смуток і на сміх, а інше вже далеко за плечима. Що вороги! Вже й друзі стали злі, і наді мною молодість регоче. Та я не хочу іншої Землі.
     Молодість регоче не тільки над притрушеним білим снігом поетом. Над нами – також. І це було б природно – якби ми, ветерани руху за визволення України – Андрій Кедюлич, Василь Ковач і я, заглядалися на сексуальних наречених чи юних дружин молодиків. В Україні завше висміювали похилих віком залицяльників: А ти, старий, кахи, кахи…або ж – Не віддавай мене, моя мамко, за старого …
    На превеликий жаль молодики  беруть на кпини українство і його носіїв, зневажають Українську державність. І ще найприкріше. Це вам не якісь бомжі, що пустились берега, не скривджені економічною кризою безробітні, серед реготунів здебільшого розпещені підлабузниками синки районної еліти, котрі за спиною владних батьків як у Бога за дверима. Що за прокляте життя у них: вранці вставай, увечері лягай, а між тим – кайфуй у корчмах. Бо зайнятість декого із них часто символічна. От і регочуть над Україною, про яку нічогісінько не знають. Грамузлять одне й теж, бо ж у головах – суцільний Вавилон, туманність Андромеди, темний ліс, мов теорія відносності Ейнштейна. Тож бач, "вільна Україна" їм рот кривить, з чого неважко вивести, чим дихають їхні вельможні батьки. Ці телепні – виучені своїх батьків - яблуко від яблуні далеко не падає. Батьки ж – все ще під впливом сталінської держави, коли жити українцем було непрестижно, соромно, страшно, смертельно небезпечною Де ж у комуністично підкованій душі могло залишатись місце для України. Трутні є трутні. Хоч від цього нам не легше. Їм, хто снить Білокамінною, невтямки, що сидять вони на українському сукові, невтямки, ще й розхитують його. Сук неодмінно спорохнявіє.
При комуністах недоумкуваті владці опиняться перед розбитим коритом. Першим заходом комуністів завше було гасло – "Грабуй награбоване!" Тож без будь-яких сентиментів експропріюють сумнівного походження майно "нових українців" – середнього класу котрий мав би руками й ногами голосувати за Україну, за патріотів-реформаторів. Чимось повинні обіцяльники розраховуватися із приниженим людом, щоб міцніше привернути його на свій бік. Відомо з історії, як оті вболівальники за народ, захопивши владу в Росії заходилися ділити майно дворян, промисловців, заможних селян, ремісників, торговців. Ділення, як арифметичну дію, комуністи засвоїли найкраще. Не забуваючи, звісно і самих себе. Владні батьки регочучих молодиків обібрали нас до нитки, спекулюючи на ними ж організованій економічній кризі. На них у всій своїй повноті розкрився споживацький дух Швондерів і Шарикових. Однак, нелюбов’ю і зневагою до України перехитрять і самих себе.
    Я не суддя, але свідком мадярської окупації 1939-го можу стати. Кілька перечинських чорнорубашників (соботчопот), прислужників гортіївських гонведів залякували село, б’ючи вікна січовиків і просвітян, попутно вичищаючи комори заможних газдів і жидів - звинувачуючи в злочинах , Симон Петлюра влаштовував колись жидівські погроми(що є несусвітною брехнею), сіючи довкруж дух невпевненості. Це з ініціативи цих запроданців 17 березня 1939 року в урочищі Підпаском біля Яслища по-звірячому розстріляно вісім українських патріотів. Зрадникам мадяри сплатили юдиним прошем: хтось дістав концесію на роздрібну торгівлю тютюном і тютюновими виробами, для когось вистачило й кількох пенге на паленку. Тож і далі трясли цурям по корчмах однак, фасон держав високо.
    Ну що ж дала вам ненька Викраїна, га? – перепитували при зустрічах зі мною бузувіри(двоє жили на нашій вулиці ). Дихаючи гидким сопухом похмілля і немитого тіла, що нісся за милю поперед “визволителя”. – Де Вкраїна тепер? – Тебе питаю, тезку! Ще не дісталось те повідомлення, що нянька вже жеруть черв’яки? Не дістали, кажеш. То скоро дізнаєтесь.
     Нянько з однодумцями подалися за кордон, ми знали, що працюють на шахті в Німеччині. Та цього вчорашньому терористові й грабіжникові я не хтів казати, не мав права. Хоч мав велику спокусу на його збиткування відповісти тим же. Хоч я часом і ходив босий влітку, цурям, як мій тезка терорист Андрій, ніколи не тряс – мама завше тримали нас охайно, чисто.
Не раз через них я душив сльози на самоті. Тільки старий Панас Риган запалював у моїй душі доброту заспокоював: “Не творися хлопче. То здичавілі виродки, в паленці втопили душу. Крадуть, грабують і не червоніють і розпечене залізо вкрали б. Слово просвітлює, дух будить. Слово, мовлене злим недоумком, і вбити здатне. Хтозна, що в темній душі на її дні причаїла злоба?”
       Правдиво видно, що над тобою молодість регоче. Та нічого не вдієш, при владі – пост комуністи – партійні й комсомольські квитки здали, а в душі лишилися у минулому столітті. м радше Земну кулю пустить під укіс, ніж зречеться своїх знавіснілих ідей і вождів. За Сталіна (увага!) всі люди були ощасливлені всі шляхи дальшого розвитку суспільства вказані, всі історичні закони пояснені, всі найкращі якості людини віддані вождям. А 100 гр. горілки коштував дорожче ніж 100 грамів донорської крові. Переконаний, на годинниках вчителів згадуваних молодиків не 2001–й, а жовтень 1917-го, коли вишкірилися антиісторична гримаса більшовизму. З приводу перевертнів дуже висловився перший канцлер об’єднаної Германської Отто Бісмарк: “Революції замишляють генії, виконують фанатики, а плодами їх користуються пройдисвіти, авантюристи”.
 Достоту як в Україні. Нам не можуть вибачити того, що Незалежності минає десятий, вони ж пророкували їй загибель максимум через рік-півтора. Все краще дискредитують, убивають у зародку, паплюжать “денадьожностю, временностью”. Так “бидло з синіми очима” глумиться над нами. Бо хіба регочучі синки перечинської еліти спроможні пожертвувати собою, як офірували життям юні борці за Незалежність під Крутами на Красному полі під Хустом! Україна нинішніх владців ненавидить Україну тих, хто важив за неї життям….

Перечин -2002 рік